Та, перестаньте, яка це біда?

Зіткнувся в коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона похвалилася картонною коробкою.

Я питаю:

– Зарплату з банку привезла?

– Ні, це мені в пробці подарував старий друг. (На коробці напис: «Медтехніка»)

– Це на що він натякає?

– Ні на що, просто я його так давно знаю, що і сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він теж щиро зрадіє.

Ми познайомилися в 98-му. У мене тоді були великі неприємності з машиною. Молода була, дурна і купила на свою голову Тойоту у перегонщика, а там ідентифікаційні номери складових частин перебиті, розмитнення ліве, та ще й знайомі менти взяли гроші, обіцяли допомогти, але ні чорта не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам по дорозі вигребла з гаманця останні гроші, щоб не евакуювали.

Коротше машина дорога, а її тепер тільки на запчастини …

Заїхала в свій двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і реву. Не хочу в такому стані з’являтися вдома …

Стукають у вікно, відкриваю. Мужик з лопатою в помаранчевому жилеті вибачається і весело так говорить:

Чи не могли б Ви від’їхати на п’ять метрів? Ми зараз будемо тут перед сміттєзбиральником майданчик асфальтувати. А чого Ви плачете, сталося що?

Тут я хотіла послати його подалі і закрити вікно, щоб асфальтом не так смерділо, але сама не знаю чому, в двох словах переказала йому свою біду.

Він відповів:

– Та ну перестаньте, яка це біда, головне, щоб всі були здорові … Ви так смачно їсте рогалик, не почастуєте?

Я розлютилася на себе від того, що поділилася своєю бідою з дорожнім робочим і на його нахабство, але машинально простягнула йому рогалик.

Мужик:

– А можна ще один, для напарника, нас  двоє …

Я була шокована від такого нахабства, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила ревіти, нікому вже не заважаючи.

Хвилин через десять знову постукав робочий.

Я відкриваю і зла питаю:

– Ви за рогаликами !?

Мужик:

– Ні, у Вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що Ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і напевно вас врятує …

Мужик попрощався і зник в сизому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі не знаючи, що й подумати.

Увечері все-таки подзвонила (а що мені втрачати ..?)

А вже через два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали новенькі номери! (Даішники аж з віконечок своїх повискакували, щоб мені догодити …)

Я тиждень полювала за дорожнім робочим Геною, щоб сказати спасибі і все-таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще так близько, що аж генерал передавав привіти йому і дружині …

І Гена розповів, що ще півроку тому він був дуже багатою людиною, торгував медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює в трьох місцях – доба через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня у своєму житті, пішла в шкільну їдальню мити посуд.

І все заради того, щоб «не випасти з обойми», адже жили вони у величезній двухсотметровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, рвали жили. Продали з дому все, крім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча тільки на комунальні платежі і охорону, на місяць витрачала $ 900. Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на п’ятдесят баксів на місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).

З тих пір ми з Геною здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не минуло й двох років, як Гена піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:

– Лєнка, хочеш лічильник Гейгера подарую?

– Давай.

– На, клацай із задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй …